Приветствую Вас Гость
Вторник
23.04.2019
13:11

Стародубська республіка

Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [240]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
    Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Наш опрос
Кандидати у Президенти Стародубської республіки
Всего ответов: 154
Главная » Статьи » Мои статьи

V. Український рух на Стародубщині у 2-й половині 19-го ст. (закінчення).
Народився Олександр Лазаревський 8 червня 1834-го року в селі Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер це село Шевченкове Конотопського району Сумської області). Закінчив 1858-го року історико-філологічний факультет Петербурзького університету. В останні роки життя Великого Кобзаря Олександр Лазаревський був його близьким другом. Шевченко подарував йому «Кобзаря» зі своїм автографом. Коли ж поет тяжко занедужав, Лазаревський підтримував його, не полишав сам на сам зі своїми думами. По смерті Шевченка брав участь у похованні, супроводжував тіло померлого в Україну. В важкі роки переслідування царським урядом українського слова Олександр Лазаревський став одним з засновників журналу «Київська старовина», єдиного видання у Російській імперії, в якому можливо було розміщати матеріали на українську тематику. Мрією Олександра Лазаревського стало створення такої історії України гетьманської доби, у якій були б яскраво висвітлені всі сторінки тогочасного життя – не лише політичні та економічні, а і соціальні також. Збираючи матеріали по місцевих архівах, Лазаревський сподівався створити велику історію гетьманської України, висвітливши життя усіх верств тогочасного українства по окремих полках Гетьманщини. На жаль видатному науковцю удалося видати лише три томи цієї праці, яку він назвав «Опис старої Малоросії: Матеріали для історії заселення, землеволодіння та управління», але перший том свого твору він присвятив саме Стародубщині, видавши його під назвою «Полк Стародубський» у Києві 1888-го року. І дотепер ця праця Лазаревського є найґрунтовнішим дослідженням у галузі вивчення історії Стародубського полка.

Матеріали, що були зібрані в стародубських архівах, використовував Олександр Лазаревський і при написанні своїх численних праць (всього близько 450) з історії Гетьманщини: «Малоросійські посполиті селяни 1648-1788 рр.», «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії», «Нариси малоросійських фамілій», «Люди старої Малоросії», «Суди в старій Малоросії», «Замітки про Мазепу», «Павло Полуботок» та інших. Саме Лазаревський видав друком «Щоденник Миколи Ханенка» і «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» - фамільні документи, у яких яскраво відобразилося життя стародубських українців 18-го ст. Систематизував Олександр Лазаревський і відомості про місця зберігання родових архівів на Стародубщині. Саме завдяки йому нам тепер є відомими найголовніші з них:

Фамільний архів Борозднів. Один з найдавніших фамільних архівів на Лівобережжі, зберігався в с. Туросні Новозибківського повіту. Можливий засновник архіву Іван Бороздна († до 1620 р.). Фамільний архів Велинських. Засновник Василь Велинський, Стародубський міський отаман у 1746-1748 рр. Фамільний архів Губчиців. Засновник Іван Губчиць, сотник Почепський у 1710-му, 1722-1729 рр. Фамільний архів Гудовичів. Засновник Павло Гудович, сотник Бакланський у 1697-1700 рр. Фамільний архів Єсимонтовських. Засновник Федір Єсимонтовський, козак Мглинський (1669 р.). Фамільний архів Лашкевичів. Засновник Тихон Лашка, міщанин Стародубський (1677 р.). Зберігався у містечку Брахлові сучасного Климівського району. У цьому архіві знаходилися фамільні папери Михайла Рубця (†1690), Івана Лашкевича (†1750), Ст. Лашкевича (†1780), Іллі Журмана, пасинка І. Лашкевича (†1780); «Повсякденні записки» Ст. Лашкевича; папери Милорадовичів, Борозднів, Велинських, Немировичів-Данченків. Фамільний архів Миклашевських. Засновник Михайло Миклашевський, полковник Стародубський у 1689-1706 рр. Зберігався в селі Нижньому Стародубського повіту. Фамільний архів Покорських-Журавок. Фамільний архів Рубців. Зберігався в маєтку композитора Олександра Рубця на хуторі Роздори Новозибківського повіту. Фамільний архів Скорупів. Засновники - Дем'ян Скорупа, Стародубський міщанин на початку 18-го ст., та його син Павло, бунчуковий товариш і військовий писар. Первісне місце зберігання - с. Волокитні Кустичі. Фамільний архів Шираїв. Засновник - Спиридон Ширай, війт Стародубу.

Певна річ, що російській владі не дуже сподобалося таке ретельне вивчення українськими науковцями стародубських козацьких архівів, адже матеріали, що містилися в них, часто свідчили не на користь імперської теорії про входження України до складу Росії. Виявлялося навпаки, що українська еліта кінця 17-го початку 18-го століть з пошаною відносилася до гетьмана Мазепи, який багато доброго зробив для добробуту краю, та вельми сумувала із знищення козацької автономії Петром І та Катериною ІІ. Тому російська адміністрація не зупинялася навіть перед провокаціями, аби знищити, по можливості, архівні свідчення з української історії. Так, взимку 1869/1870 рр. вона посприяла розгрому маєтку Олександра Рубця на хуторі Роздори, під час якого загинули безцінні документи з української історії. На цей ганебний вчинок згодом відкликнувся і Олександр Лазаревський, надрукувавши статтю «Один з фактів втрати пам'ятників малоруської старовини» у «Київській старовині» за 1894-й рік. Користувалися матеріалами Олександра Лазаревського й інші видатні українські науковці, наприклад Іван Лучицький, автор двох праць у «Київській старовині» за 1891-й та 1901-й роки – «До історії козацтва на початку 18-го ст.» і «Два універсали Спиридону Шираю, 1688 рік (до характеристики Мазепи)». Помер Олександр Лазаревський 1902-го року. Високо цінував його праці Михайло Грушевський, написавши у пам'ять Лазаревського, що він «...всяко обстоюючи і популяризуючи досліди минувшини, проводив досить виразну і витривалу боротьбу з усякими національними ілюзіями на історичному ґрунті». У наші дні, у незалежній Україні, іменем Олександра Лазаревського названа одна з центральних вулиць міста Конотопа.

Етнографічним вивченням Стародубщини у 2-й половині 19-го ст. займався інший видатний український науковець – Олександр Русов, залишивши після себе детальний опис «ординарної хати з сіньми», як «переважаючий тип садиби Стародубського повіту». Займалися вивченням Стародубщини й історики-аматори, наприклад Петро Скоропадський, нащадок стародубського полковника та українського гетьмана початку 18-го ст. Івана Скоропадського. Вийшовши 1865-го року у відставку з військової служби, Петро Скоропадський часто буває на Стародубщині, беручи активну участь у суспільному житті Стародубського повіту на посаді предводителя місцевого дворянства. Любов до Стародубщини в ньому розвиває і жінка – Марія Миклашевська, з роду видатних стародубських полковників. Син Петра та Марії Скоропадських – Павло Скоропадський, ставши керівником Української Держави 1918-го року, теж не забуде у своїй діяльності про батьківщину своїх предків – Стародубщину.

Але, все-таки, економічна політика російського царату, що більш сприяла розвитку старообрядських поселень краю, будуючи через місця їх поселень нові торгівельні шляхи, заважала подальшому розвитку та прогресу старих козацьких центрів Стародубщини. З них всіх у цьому плані пощастило лише Почепу, який єдиний, розташований на новому торговому тракті, а потім залізниці, зміг конкурувати з розвинутими старообрядськими слободами та містом Новозибковим. Та навіть офіційного статусу міста Почеп, який за часів Гетьманщини користувався магдебурзьким правом, у Російській імперії не отримав, залишившись лише звичайним містечком, центром окремої волості у складі Мглинського повіту. Добрими словами згадували мешканці Почепу ті часи, коли містом володів останній український гетьман Кирило Розумовський. На пам'ять про нього залишився їм у спадок чудовий собор, що височить і зараз у центрі міста. На початку 40-х років 19-го ст. збідніла спадкоємниця гетьмана Варвара Розумовська-Репніна продає Почеп всесильному адміністратору імператора Миколи І графу Петру Клейнміхелю, сумнозвісному будівнику першої у Росії Миколаївської залізниці, на будівництві якої загинуло безліч робітничого народу та були витрачені величезні кошти. Граф Клейнміхель, отримавши у володіння Почеп, наказав вибити на фронтоні гетьманського палацу свій особистий девіз «Старанність усе пересилює», та в Почепі після цього бував нечасто, керуючи містечком через своїх управляючих – Захара Тумковського та Дмитра Балашевича. Для завідування поліцейською частиною Почепу був призначений особливий чиновник із званням доглядача. Утримання чиновника було покладено на Почепську економію: платня по 285 крб., на наймання квартири по 100 крб. і на канцелярські потреби по 50 крб. на рік.

Лише з ліквідацією кріпацтва та проведенням у Росії земської реформи 1864-го року, адміністративна ситуація у Почепі дещо покращилася. І хоча функції земської управи були сильно обмежені, і вирішувала вона чисто господарські питання: будівництво і управління місцевими дорогами, школами, лікарнями; завідування продовольчою справою, організацією поземельного кредиту, пропагандою агрономічних знань, поліпшенням кустарної промисловості та ін., але все-таки це був якійсь прогрес у порівнянні з роками володарювання Почепом графом Петром Клейнміхелем. За величезні фінансові зловживання по службі він був звільнений у відставку та скоро помер, а його нащадки більше турбувалися долею Почепу ніж він. При них поблизу Почепу діяла цегельня у селі П’яний Ріг, де випускалася цегла з клеймами: «Граф Клейнміхель Почеп» і «ГР. К.». У селищі Речиці почали випускати продукцію цукрорафінадний і хмільний заводи. Плантації хмелю розташовувалися в основному в селищах Громики та Новий Хутір. Почепське земство, зрозумівши, що від імперської адміністрації годі чекати грошей на допомогу, вирішило взяти справу розбудови місцевої освіти та медицини у власні руки. 1881-го року в Почепі, за допомогою земства, відкрилася перша справжня школа - двокласне училище. Велося навчання протягом 5-х років, перший клас мав три відділення, другий - два. Контингент учнів складав близько 200 чоловік. Статут училища відрізнявся певним демократизмом. Тут вчилися діти не лише чиновників та торговців, але і ремісників. Прийом здійснювався без вступних іспитів. Діти, що мали навики читання та рахування, могли були відразу прийняті до другого відділення. Великою пошаною серед мешканців Почепу користувалися працівники цього училища – завідуючий Петро Гурський, учителі Микола Балико, Марія Омеляненко та Єлизавета Заболотна, законовчитель священик Тимофій Дмитровський.

А ось медичне обслуговування розвивалося дуже повільно. Довгий час єдиною медичною установою в містечку був приймальний покой - дерев'яна хатина на 10 ліжок з прибудовою для кухні з пральнею. Тільки коли за розбудову медицини взялося почепське земство, ситуація тут змінилася на краще. 1888-го року на утримання приймального покою земство зібрало 800 рублів. Дещо допомагав місцевій медицині й новий граф Клейнміхель, виділивши, наприклад, столяру Петру Клименку 145 крб. за фарбування підлог, дверей та вікон у будинку. 1891-го року відкривається приймальний покой і у сусідній Баклані, яким завідував лікар Обозненко. Місцевий землевласник Олександр Барановський виділяє на медицину 100 рублів для придбання меблі. З 1888-го по 1904-й рік завідувачем земською лікарнею у Почепі був Микола Троцький. Він віддавав увесь свій хист, знання, уміння для того, аби полегшити страждання хворих, всіляко підтримував їх. На жаль, життя його обірвалося трагічно. З початком російсько-японської війни він потрапив до російського війська у загін Червоного Хреста, та загинув у битві під китайським Мукденом 29 грудня 1904-го року.

Довелося почепцям власними силами боротися й з постійними пожежами, що час від часу спустошували дерев’яне місто. На допомогу держави й тут годі було чекати, тому місцевий фельдшер Яким Купрієнко, у вільний від основної роботи час, зайнявся розбудовою протипожежної охорони міста. Він створив добровільну пожежну дружину, та став її командиром. Пожежний дзвін на збудованій каланчі повідомляв про пожежу і працював як годинник. Удари його відрізнялися від сигналу "на пожежу" розміреним боєм. Вартовий, що жив у будинку під каланчею, мав казенний годинник, адже у той час особистий годинник був великою рідкістю.

До самого занепаду Російської імперії Почеп залишався переважно українським містом, на відміну від навколишніх старообрядських Новозибкова, Климова, Злинки та Клинців. За віросповіданням на кінець 19-го ст. у Почепській волості мешкало 11143 православних, 6406 іудеїв, 5 католиків, 4 реформатори та 3 лютерани. За становим складом у волості 1881-го року було 5063 колишніх поміщицьких селян, 3674 козаків, 1346 міщан та цехових, 255 купців та почесних громадян, 86 дворян та чиновників, 74 державних селянина, 22 духовенства різних віросповідань та 661 особа іншого стану. Поступово розвивалося почепське купецтво. Складалися нові торгівельні династії. Так Олександр Грабор з синами Павлом і Семеном, а також С. Неменко-Бабківський скуповували оптом прядиво та переробляли його. Були у Почепі й робітничі династії – ковалі Сидоренки, пічники Ларіоненки, столяри Скирдинські та Шишені, покрівельники Святі, кравці Непомнящі. По лівому і правому берегах річки Судості розташовувалися кузні. З раннього ранку і до пізнього вечора чувся безперервний дзвін місцевих ковалів. Їх продукція мала постійний попит. Прізвище Коваль і зараз є дуже поширеним у Почепі. А серед колісників і сьогодні можна знайти майстрів, що підтримують цей старовинний промисел. До цих пір у Почепі працює обозний цех, де, як і за старих часів, виготовляють різні вози, сани, колеса. Були шорники, бондарі, бляхарі - на всі руки майстри жили у тодішньому Почепі. 1912-го року в місті відбулася виставка, де були представлені зразки різної продукції, що випускалася в Почепі та окрузі. Серед них були три шматки мила пуди по два кожний, які привіз на виставку Ісак Блантер (батько відомого у радянські часи композитора Матвія Блантера, що народився у Почепі).

У 2-й половині 19-го ст. велике значення для розвитку Почепа отримало виробництво цукру з буряків, який тут називали «білим товаром». До сих пір у місті зберігся двоповерховий особняк, що належав інженеру-технологу цукрових заводів Чернігівської губернії Павлу Булашевичу. Тепер у цьому будинку знаходиться адміністрація міста, а на місцевому кладовищі зберігся великий хрест з чорного мармуру з написом: "Мир праху твоєму дорогий і чесний трудівник". Будували мешканці Почепу й кам’яні церкви за власний кошт. Так 1801-го року міщанин Милашенко збудував церкву на честь Києво-Печерських святих Антонія і Феодосія.

Розвивалося потрохи українське життя й у старообрядських слободах Стародубщини. В умовах економічної підтримки з боку російського уряду слободи розширялися за рахунок приєднання до своєї території навколишніх українських сіл, а населення більш дальніх українських поселень перебиралося до цих слобод у пошуках праці на місцевих підприємствах. Так заселяли українці старообрядські слободи та місто Новозибків, і через деякий час народжувалися в них діти, які вважали ці слободи своєю батьківщиною. Деякі з таких «слобідських» українців залишили своє ім’я в історії української Стародубщини, як, наприклад, Сергій Євсієнко. Народився він 6 жовтня 1850-го року у старообрядських Клинцях, у сім'ї колишнього селянина, а тодішнього робітника однієї з текстильних фабрик. Батьки Сергія дуже хотіли, аби він здобув непогану освіту та «вибився у люди», тому не шкодували свого маленького заробітку для навчання сина, а він, згодом, цілком виправдав їхні надії. Спочатку Сергій Євсієнко навчається у Чернігівській гімназії, а потім, у числі кращих учнів, поступає на ветеринарне відділення Медико-хірургічної академії, яку закінчує 1875-го року. Дослідження Сергія Євсієнка в галузі наукової ветеринарії були високо оцінені сучасниками - дослідники розвитку ветеринарії у Росії називають нашого земляка першим вченим дослідником і борцем з епізоотіями (падежем худоби). Але вихідцю з селянської родини зробити кар’єру в Російській імперії можна було тільки відправившись на службу до війська, тому Сергій Євсієнко, відправляється у складі кінної артилерійської батареї на війну із турками у 1877-1878 рр., за участь в якої отримує офіцерське звання та бойовий орден. Після війни він служить у Москві та Твері, а 1895-го року переїжджає до Варшави, де працює на посаді ветеринарного лікаря Варшавського військового округу. Дослужився Сергій Євсієнко до звання генерал-лейтенанта, та став професором ветеринарії. Живучи у Польщі, він видавав журнал з медичних питань, та організував Музично-драматичне товариство. Для аматорського театру написав Сергій Євсієнко дві п’єси й сам – «Студенти» та «У панському маєтку». Та навіть в далечині від рідної землі не забував він про своїх земляків, та, добре пам’ятаючи про свій важкий шлях «на верх», намагався, як міг, допомагати своїм збіднілим землякам, віддаючи значні кошти на Школу товариства допомоги бідним, яка діяла у Клинцях на приватні пожертвування. А 1912-го року, після звільнення з служби, Сергій Євсієнко з дружиною назавжди повертаються до рідних для нього Клинців. Тут він доводить до кінця свою книгу мемуарів «Під ясним небом Малоросії», у якій зберігає для нащадків безліч свідоцтв про повсякденне життя тогочасних Клинців. Помер Сергій Євсієнко 24 квітня 1915-го року та був похований на цвинтарі православного Петропавлівського храму. У середині 60-х років 20-го ст. місцева комуністична влада Росії, по варварському, бульдозерами, знищила весь цей некрополь, не зберігши для нащадків могили Сергія Євсієнка та його дружини. Таким чином, так само як місця поховань інших визначних українців Стародубщини – Івана Бороздни, Олександра Покорського-Журавка, Олександра Рубця та багатьох інших, світла пам'ять про видатного українця краю Сергія Євсієнка була спаплюжена комуністами після приєднання Стародубщини до Росії.

Ілюстрації:

75. Олександр Рубець.

76. Хата Рубця у Стародубі. Сучасний вигляд.



77. Дім судді Середи у Мглину (дерев’яний флігель прибудовано пізніш).

78. Микола Миклухо-Маклай.



79. Собор гетьмана Розумовського у Почепі.



80. Яким Купрієнко.

Категория: Мои статьи | Добавил: Вірний (05.02.2011)
Просмотров: 829 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: