Стародубська республіка

Ігор РОЗДОБУДЬКО

Східною Слобожанщиною називаються українські землі, що розташовані зараз в межах Курської, Білгородської та Воронізької областей Російської Федерації. З давних-давен ці землі вважалися українськими. У часи Київської Русі тут знаходилося Курське князівство-частина Чернігівської Землі, яке надійно охороняло українські землі від зазихань ворожих степовиків-половців. Славетний український поет ХІІ століття, автор „Повісті про Ігорів похід” з великою пошаною казав про курян: „А ті куряни-свідомі воїни, під трубами повиті, під шоломами взлеліяні, з кінця списа вигодовані. Шляхи їм відомі, яруги їм знайомі, луки в них напружені, сагайдаки відчинені, шаблі вигострені; сами скачуть, як сірі вовки у полі, шукаючи собі честі, а князю слави.”

Але шаленою хуртовиною налетіли на Україну монголо-татари. Під їхньою навалою загинуло Курське князівство, надовго замовкло на цих землях українське слово. Йшли роки. З суворої півночі насунулося на наші землі Московське князівство. Почало будувати на наших землях свої „городки”, відомішим з яких став Білгород, його автор „Історії Русів” називає Білгородом-Руським, на відміну від іншого Білгорода-Дністровського. Але самим захищати ті землі від набігів степовиків було московитам незручно. Тому приголошують вони українських козаків, які приходять сюди в часи Богдана Хмельницького та влаштовують спочатку невеликий дерев’яний „острожок”, з котрого незабаром зростає центр місцевого козацтва-Острогозьк. Царський уряд Росії змушений був визнати тих козаків вільними мешканцями краю, на відміну від власних закріпачених людей, тому козацькі поселення прозвалися „слободами”, а сама ця земля Слобідською Україною, або Слобожанщиною (в часи Катерини Другої існувала навіть окрема Слобідсько-Українська губернія).

І знову йшов час. Зусиллями козаків вороги-кочовики були відкинуті від московських кордонів, російський же уряд так віддячив за те слобідських козаків-полки їхні були знищені, а сами мешканці краю незабаром повернуті в кріпаків. „Подяка” цілком в дусі московського царату. Так перестав існувати Острогозький полк, а Острогозьк більше не був полковим козацьким містом. Але українське життя не завмирало в ньому іще тривалий час. У першій чверті ХІХ століття побував у Острогозьку великий поет, борець з російським царатом за перетворення „тюрми народів” у вільний братерський союз-Кондратій Рилєєв. „Вот уже три недели как я на Украине”,-писав він з Острогозька у своєму листі до Фадея Булгарина. Це місто так вразило поета своїм українським духом, що він пише статтю „Об Острогожске”, потім думу, яка присвячена перебуванню гетьмана Мазепи у Острогозьку в 1696 році, розпочинає працю над українськими поемами „Войнаровський”, „Мазепа” та „Наливайко”. Але завершити ті поеми Рилєєву не вдалося. За спробу підняти повстання проти царського уряду, разом з чотирма іншими „декабристами” він був страчений на горло у липні 1826 року.

Російський уряд робив усе, аби українське слово ніколи вже не звучало на Східній Слобожанщині. Тут не було не українських шкіл, не українських газет, не інших видань. Але знищити уккраїнське слово було неможливо. Упродовж ХІХ-ХХ століть Східна Слобожанщина дала Україні трьох синів, які звучно та голосно, на весь світ, промовили про те, що вони українці, а значить і земля ця теж є українською, та буде українською завжди. У селі Юрасівці сучасної Воронізької області з’явився на світ великий український історик, який довів всьому світові, що саме українці є спадкоємцями слави та величи Київської Русі, Микола Костомаров. Неподалік, у Кантемирівці, народився український поет Євген Плужник(помер у концтаборі на Соловках в 1936 р.), а у Євстратівці(Великій Меженці)-Кость Буревій, який трагично загинув, до кінця відстоюючи свою честь та гідність на процесі над „українськими націоналистами” у 1934 році.

З міста Острогозька походить і відомий художник Іван Крамськой, автор картини „Христос у пустелі”, прізвище якого безперечно є українським. У селі Калинівці Курської області народився, але не приніс слави Україні, такий відомий „дєятель” як Микита Хрущов, який, до речі, теж вважав себе українцем.

І зараз не згасає українське життя на Східній Слобожанщині. Хоч мало, але є і тут свідомі українці, котрі не забувають „чиїх батьків” вони сини та дочки, і що земля їхня є землею українською, на якій вони не чужаки та зайди, а природні спадкоємці минулої князівської та козацької слави. А ми повинні про них не забувати та їм допомагати. Це наш святий обов’язок перед майбутнім.

Вітаю Вас, друзі!

Мене звуть Ігор, народився і живу я у Росії, за фахом – історик, пишу в Інтернеті під ніком «Вірний зі Стародубщини», бо предки мої походять саме з цього українського краю, що знаходиться зараз у складі Російської Федерації. Є автором книги «Стародубщина. Нарис українського життя краю», яку можна побачити, наприклад, на київському сайті «Гайдамака».

Маючи на меті пропагандування та поширення серед українства як-можна більшої кількості вісток про життя та історію українців на наших етнічних землях за межами України, планую розпочати нову працю, у якій бажаю зібрати до купи та оприлюднити численні матеріали з життя наших братів та сестер у сусідніх з Україною державах. Розміщуючи ці матеріали в Інтернеті, на українських сайтах тих земель, що є історично близькими із відокремленими від України діаспоральними землями, 2012-й рік хочу присвятити вивченню історії та сьогодення Східної Слобожанщини, частини Слобідської України, що знаходиться в межах Воронізької, Білгородської та Курської областей Росії. Праця моя буде не лише збіркою авторських статей з відповідної тематики, але і своєрідним дайджестом найбільш впливових робіт інших авторів, які писали колись чи пишуть зараз про українську Східну Слобожанщину.

Дуже сподіваюсь на те, що моя нова праця буде Вам до вподоби!

До змісту