Х. Північна війна на теренах Стародубщини.
Полковник Скоропадський. Участь Стародубського полка у бойових діях у Прибалтиці та Польщі. Карл ХІІ на Стародубщині. Як росіяни Стародубщину руйнували. Відношення місцевих українців до шведів та росіян. Старообрядці. Рух шведського війська. Мазепа та Скоропадський. Народна пам'ять про Шведську війну.
Новим стародубським полковником після загибелі Михайла Миклашевського у 1706-му році, став Іван Скоропадський. Скоропадський був соратником гетьмана Мазепи, так само, як і небіжчик Миклашевський, але похилий вік (йому було на той час уже 60 років), та деяка природна обережність і нерішучість, що були притаманними рисами характеру нового стародубського полковника, призвели до того, що у вирішальний для України час нової війни з Москвою, Скоропадський не зміг прийти на допомогу своєму гетьманові, та не зважаючи на власне небажання, став безвільною іграшкою в руках російського уряду.
Майже з самого початку російсько-шведської війни, яка не мала аж ніякої користі для України, козаки Стародубського полка знаходилися в районі бойових дій, спочатку у Прибалтиці, де брали участь у битві під Ерестфером, потім на території Білорусі. У 1707-му році Іван Скоропадський разом із небожем Мазепи Андрієм Войнаровським "ходили з військом" за Віслу, понад рікою Вартою, "по границі Цесарській". Тоді Стародубський полк виступив проти польського генерала Синицького, який захопив 40 тис. крб., надісланих для війська з Москви, і, проголосивши себе прихильником шведської корони, з великим гарнізоном заперся у фортеці Бихова. Проте довго поляки не витримали й після 4-тижневої облоги склали зброю. Але не зважаючи на перемогу, шестирічне перебування кращих сил полку у постійних походах на чужих землях, участь у цій імперській війні, виснажили українські сили, і в Стародубському полку все сильніше відчувалося незадоволення російською політикою, зростало й обурення проти гетьмана, який, здавалося, нічого не робив, аби припинити цю кровопролитну для України війну. Мазепа же, вирішивши виступити проти Росії, ретельно приховував свої плани від козаків та старшини, так що навіть у його найближчому оточенні не всі знали про це.
У свою чергу шведський король Карл ХІІ, після низки перемог у Польщі, вирішив піти на Україну, де об’єднавшись з гетьманом Мазепою, рушити на Москву. Та шведський король сильно переоцінив можливості Мазепи. Українське військо, виснажене війною, не було на цей час значною силою, та й політика гетьмана, який постійно виказував себе вірним союзником Росії, збивала народ з пантелику, не даючи можливість зрозуміти, коли Мазепа був по-справжньому відвертим з ними – коли був з Росією, чи коли перейшов на бік її ворогів. Але як би там не було, рішення Карла ХІІ піти на Україну було чистішою авантюрою, за яку довелося заплатити занадто велику ціну, як шведському королеві, так і Україні. У планах короля було вступити на Стародубщину, яка, як він знав, є найбагатшим краєм Гетьманщини, діждатися тут гетьмана Мазепу з українським військом, та перезимувавши, виступити на Москву. З цією метою у вересні 1708-го року шведське військо рушило на Україну.
Мазепа також чудово розумів, що у майбутній війні з Росією, Стародубщина буде відігравати вельми важливу роль. Гетьман заздалегідь починає зміцнювати стародубські фортеці, аби для шведсько-українського війська Стародубщина стала надійною базою у протистоянні з росіянами. Але Мазепа розраховував, що Карл з’явиться на Україні значно пізніше, 1708-й рік був украй невдалим часом, для початку рішучої війни з москалями. Шведське військо, так само як і українське, було занадто виснажене у тривалій війні з росіянами в Польщі, росіяни ж навпаки, мали численну перевагу неподалік від власних територій, а сам гетьман хворів, і не мав можливості рішуче змінити ситуацію на свою користь. Тому вістки про появу шведів на українському кордоні стали трагічною несподіванкою для гетьмана.
У середині вересня Карл із військом вступив на територію Стародубського полка та підійшов до річки Іпуті. Стародубські козаки спочатку зустріли нежданих гостей вистрілами, але коли шведи оголосили, що йдуть на зустріч з українським гетьманом і не збираються в українців нічого забирати, а тільки купувати за гроші, козаки відступили, та дозволили шведам збудувати переправу через річку, та перейти з села Дрокова до Костеничів. Там, у Костеничах, Карл і дізнався, що корпус генерала Левенгаупта, який повинен був іти на зустріч королеві, був розгромлений росіянами у битві неподалік від Пропойську, у Білорусі. Карл залишився лише з невеликим військом, полковник Скоропадський зі своїм полком, якому гетьман Мазепа надав таємний наказ допомагати шведам, знаходився в цей час за межами краю, на Ратовому болоті у Білорусі, генерал Лагеркрона, якого шведський король відправив на здобуття Стародуба, заплутав у лісах, змарнував час, та дочекався до того, що до Стародубу першими увійшли росіяни. Стародубські фортеці, які перед тим зміцнив гетьман Мазепа, були зайняті російським військом, Стародубський полк на чолі зі Скоропадським, зістався у оточенні росіян, і не мав можливості допомагати шведам. Ситуація складалася для Карла вкрай небезпечною.
Генерал Лагеркрона довірився проводирю-старообрядцю, який замість того, аби провести шведів до міста найкоротшим шляхом, завів їх зовсім не туди. Лагеркрона круто відхилився на захід від Стародубу і пройшов мимо нього. Старообрядці потім розповідали російським командирам, що саме завдяки їм шведи не здобули Стародубу. Мазепа ж, сподіваючись на шведів, видав розпорядження до стародубської адміністрації - впустити безперешкодно до Стародубу тих, хто першим встигне до нього підійти. Першим у Стародубі з’явився російський генерал Іфлант. Петро І, який вельми уважно слідкував за ситуацією на Стародубщині, видав наказ Стародуб укріпити і біля нього та усередині будови на 30 сажнів виламати. Були спалені й мости на підході до міста – для невеликого шведського війська Стародуб став неприступною фортецею.
Тим часом Петро І вирішив, за давнім російським звичаєм, перетворити Стародубщину на справжню пустелю, видавши своїм солдатам наказ нищити у краї усе, аби залишити шведів без продовольства. Про те, що місцеве населення у цьому випадку буде приречене на голодну смерть, цар, певна річ, не турбувався. Російський фельдмаршал Шереметєв, який за наказом Петра вступив до Стародубщини, дбайливо виконував розпорядження царя, та докладав останньому, що «села перед ворогом велів палити: тільки тутешні жителі нетерпеливо се приймають». А царський ад’ютант Ф. Бартеньєв повідомляв 12 жовтня, що: «села і млини довкола ворога всі палили». Та навіть за міцними фортечними мурами російські полководці лякалися шведів. Військова рада російського командування прийняла рішення у випадку рішучого наступу Карла тікати зі стародубських міст, перед тим їх підпаливши. У випадку небезпеки вирішено було спалити та залишити навіть прикордонний з Росією Почеп, до якого Карл і не збирався наближуватись. У Почепі ще 1706-го року за наказом царя, французьким інженером Вобаном була збудована міцна фортеця, яку місцеві жителі називають «Вали». У Почепі розміщалася похідна канцелярія російського війська, тут знаходився кавалерійський загін генерала Рене, який захищав верхівку російської влади, що перебувала у місті – канцлера Головкіна, царського шута «цар-папу» Зотова, генерал-ад’ютанта Долгорукого, віце-канцлера Шафірова, та інших високоповажних чиновників. Захищала Почеп і армія Шереметєва. Але повага до Карла з боку росіян була настільки великою, що навіть таких сил здавалося їм замало, для того аби захищати Почеп.
Збитки й руйнація, які заподіяли росіяни Стародубщині, призводила до того, що місцеві українці вважали за краще аби цілком усунутися від допомоги Росії, або навіть переходити на бік шведів. Як повідомляють тогочасні документи, стародубці вважали, що шведи не такі вже й страшні - від них "немає податків і розорень, а війська великоросійські... у полку Стародубському палять, розоряють та грабують", "драгуни і солдати ущипливими і тяжкими безчестять досадами". Крім того, російські ратні люди били українців, а офіцери не хотіли й слухати про заподіяні місцевим жителям кривди. Не відставали від росіян й іноземці. Волоські найманці з російського війська «в полку Стародубському багато сіл вогнем та мечем розорили». Тому й чекали стародубці від росіян тільки лихого. Шведський же король видав на Стародубщині до всіх мешканців України маніфест, у якому вказував, що не збирається робити українцям нічого лихого, що українці до цієї війни «не своєю волею, але неволею змушені були». Король приймав українців у свою милість і охорону, аби вони жили в своїх оселях спокійно з дружинами і дітьми і «з усіма їх пожитками, без всякого страху», відправляючи «всякі торгівельні і звичайні промисли». Але стародубці, приголомшені усіма подіями, що так зненацька на них натрапили, вважали за краще відмовлятися від участі у бойових діях на будь-якому боці, та просто ховалися по лісах, чекаючи що буде далі. Так козаки Стародубського полку відмовилися допомагати росіянам захищати Стародуб. Полковник Скоропадський, якого було командировано на захист міста, писав російському командуванню у жовтні, що з ним залишилося всього 500 чоловік, а інші розбіглися, й він навіть не знає, «де їх шукати».
Увесь цей час шведський король із головним своїм військом знаходився у Костеничах, даремно чекаючи на Мазепу. Тільки 10 жовтня рушив Карл ХІІ на південь. 11 жовтня він був у селі Білогорщі, а 12 жовтня у Рюхові, де зустрівся з остатками корпуса Левенгаупта. Король вирішив іти до Стародуба, аби на власні очі оцінити можливості російського війська. Російська армія фельдмаршала Шереметєва, загонами якої командували іноземні генерали – Іфлант, Гольц, Алларт, Рене, бригадир Вейсбах, діяла у військово-оперативному плані вельми погано. Справжньої розвідки в росіян не було – Шереметєв ніколи не знав, ні де знаходиться у цей час шведський король, ні де знаходиться Олександр Меншиков, який з кавалерією йшов на допомогу Шереметєву з Гомелю. Російські генерали постійно сварилися між собою, в штабі панувала паніка, Шереметєв наказав російському гарнізону покинути Мглин, збирався вже виводити війська зі Стародубу та Почепу, відступаючи до Смоленська, бо росіяни, не знаючи, що Мазепа вже оголосив їм війну, чекали що Карл ХІІ піде зі Стародубщини відразу на Москву. Так що, якщо б шведський король наважився дати росіянам головний бій у жовтні 1708-го року під Стародубом, він би беззаперечно став переможцем. Але Карл чекав на Мазепу, та не хотів завчасно розпиляти свої сили, не зустрівшись із головним військом Петра І. Тому шведи не стали облягати Стародубу, а рушили далі на південь. Генерал Іфлант облишив головну квартиру російського війська у Погарі, та тікав від шведів. Фельдмаршал Шереметєв, запаливши Почеп, також перейшов на лівий берег Десни. Росіяни, як і обіцяли, залишали за собою на Стародубщині справжню пустелю – Шереметєв наказав заднім частинам свого війська палити всі містечка та села, через які вони проходять.
Але Карл ХІІ, не дочекавшись Мазепи у Семенівці, підійшов до Новгорода-Сіверського, у якому також уже знаходився російський гарнізон, та пройшовши мимо, знову повернув на Стародубщину. Гетьман Мазепа був відрізаний від шведів російськими військами, та вельми вагався, чи слід йому йти на зустріч Карлу. Таким чином шведська армія описала величезний, зовсім невдалий та непотрібний їй зигзаг від Костеничів до Новгороду-Сіверського, а від Новгороду-Сіверського у зворотному напрямі до Понурівки, де Карл ХІІ вирішив остаточно діждатися гетьмана Мазепу з українським військом. Нарешті 21 жовтня 1708-го року до шведського короля прибув емісар від гетьмана Бистрицький з листом, у якому Мазепа підтверджував союз України зі Швецією, та пропонував королеві рушити до Десни на зустріч. Шведські та українські війська зустрілися через кілька днів під Новгородом-Сіверським, за межами сучасної Стародубщини.
30 жовтня гетьман Мазепа відправив листа до Стародубського полковника Скоропадського, у якому викладав причини, що змусили його згодитися на шведсько-український союз. Гетьман писав своєму «ласкавому приятелю, пану полковнику стародубському»: «Московська потенція вже давно має всілякі наміри проти нас, а останнім часом почала відбирати в свою область українські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до убогості жителів і заселяти своїми військами. Я мав від приятелів таємне застереження, та і сам ясно бачу, що ворог хоче нас прибрати до рук в свою тиранську неволю, викоренити ім'я запорізьке і обернути всіх в драгуни і солдати, а весь український народ піддати вічному рабству. Я дізнався про це і зрозумів, що московська потенція вступила до нас не ради того, щоб нас захистити від шведів, а щоб вогнем, грабежем і вбивством винищувати нас. І ось, з відома всієї старшини, ми зважилися віддатися в протекцію шведського короля в надії, що він оборонить нас від московського тиранського ярма і поверне нам права нашої вільності». Звертався Мазепа й особисто до Скоропадського: «За чим і ваша милість, оскільки є правдивий своєї Вітчизни син, не зичачи їй крайньої погибелі, знищення та руїни, берися до єдиної з нами всіма згоди і до спільної оборони тієї ж своєї Вітчизни, також дбай усіма способами, за даним тобі від Бога розумом та мистецтвом, викоренити московське військо із Стародуба, згодившись щодо того із панами полковниками переяславським та ніжинським, певний того бувши, що московська сила нічого не зможе там вашій милості та місту Стародубу зашкодити, бо вона невзабарі буде зброєю королівської величності шведської загнана у свої межі. А коли б ваша милість до викорінення того московського гарнізону, що лишається у Стародубі, стільки сили і способу не мав, то радимо вашій милості звідтіля іти і поспішати до боку нашого з товариством у Батурин, аби не потрапив із невіджалованим нашим жалем у московські руки». Але Іван Скоропадський, який знаходився у цей час в Стародубі, під російським контролем, майже без війська, яке відмовилося підтримувати росіян та розійшлося по селах, при всьому бажанні нічим не міг допомогти своєму гетьманові «викоренити московське військо із Стародуба», та і цього листа він не читав, адже воно було перехоплено росіянами.
Довідавшись, що шведські та українські війська покинули Стародубщину, російський фельдмаршал Шереметєв помандрував за ними, залишивши на «стародубській стороні Десни» Олександра Меншикова, який одержав від царя Петра наказ ретельно розібратися, чому стародубські козаки, які мужньо воювали зі шведами у Прибалтиці та Польщі, відмовилися допомагати царю зараз, та жорстоко наказати їх за провини. Старого ж та безвільного полковника Скоропадського, якого Петро та Шереметєв в очі презирливо називали «Скуропацьким», було вирішено наставити новим українським гетьманом, аби за його спиною керувати Україною. З цією метою цар спочатку винагородив полковника власним нагрудним емалевим портретом, прикрашеним діамантами, а потім вивіз до захопленого росіянами Глухова, де 6 листопада 1708-го року на раді, яку влаштували окупанти, були спалені портрет та чучело Івана Мазепи, віддано його анафемі, а Скоропадського оголошено гетьманом. Слід зазначити, що у цій «раді» брали участь лише чотири полковники з десятьох, бо більшість козацьких керівників тоді не підтримувала росіян. Того ж дня Петро І з візантійським лукавством у своєму указі похвалив стародубських українців за те, що вони «при Стародубі та в інших місцях на Україні декілька тисяч чоловік шведів, вірні наші піддані, Малоросійського народу жителі, побили і в полон забрали». А в той же час Олександр Меншиков, повернувшись зі Стародубщини до російського війська, аби затопити у крові українських мешканців Батурин та Лебедин, вже мав на увазі нове повернення до Стародубщини та нові тортури для місцевих українців за царським наказом.
Шведська ж війна залишилася у пам’яті стародубців темною та незрозумілою сторінкою, бо місцеві українці так і не зрозуміли, ким для них були шведи – загарбниками чи визволителями? Тільки росіяни-старообрядці передавали з покоління у покоління хвалькуваті спогади про те, як саме завдяки їхній зраді шведи не здобули Стародуба, та про те, нібито Карл ХІІ, «тікаючи» зі Стародубщини, залишив у руках старообрядців свою корону, шаблю, та карету «з чистого золоту». Стародубські ж українці на згадку про цю війну, що завершилася для України Полтавською катастрофою, залишили за деякими місцевостями краю специфічні «шведські» назви. Так передмістя Стародуба, у якому побували шведи, наблизившись до міста, має відтепер назву Шведівщини, на південь від Воронка є Шведська Криниця, а декілька великих стародавніх курганів у різних місцевостях Стародубщини мають ім’я Шведських Могил.
|