Стародубська республіка

Перша невдала спроба страйку у Почепі стала сигналом для розгортання нової, більш потужної хвилі робітничої боротьби. Спочатку застрайкували прядильники на заводі Рудицького, потім розпочалися хвилювання й серед селян у Доманичах. З’явилися й серед почепської інтелігенції прихильники робітничого руху. У Почепі створився підпільний революційний гурток, до якого входили Григорій Шишеня, Михайло Черенцов, Олександр Ковальов та Брешковський. Була серед них і жінка - дочка Почепського нотаріуса Віра Павловська. У селищі Степері вони встановили гектограф, на якому друкували листівки, в яких закликали селян громити поміщицькі маєтки та захоплювати панські землі. У "Верхньому саду" Почепу організовували маївки та революційні збори. Поліцейські шукачі вислідили таємну друкарню і схопили керівників. Михайло Черенцов за вироком суду був розстріляний, Віра Павловська та Григорій Шишеня вислані в заслання до Сибіру. Але вже дуже скоро революційні події 1905-го року показали, що стародубські селяни та робітники не скорилися імперській владі, та мають сили для нової боротьби.

Вельми загострилися у 19-му столітті й відношення поміж старообрядським та єврейським капіталом. Старообрядські купці, які відчули турботу до себе з боку імперського уряду, намагалися використати адміністративну допомогу з метою усунення єврейських промисловців зі стародубського ринку, знищивши таким чином ту торгову монополію, яку мали євреї на Україні під час існування Російської імперії. Як відомо, в Росії з часів Катерини ІІ для євреїв існувала так звана «межа осілості», до якої входила територія України, Білорусі, Польщі та частина Прибалтики, і на схід від якої, в межах російської етнографічної території, євреям селитися заборонялося. Стародубщина, яка була частиною України, також вважалася територією, на якій євреям жити та займатися торгівлею не заборонялося, але місцеві старообрядці прикладали багато зусиль, аби добитися в уряду дозволу на заборону єврейської торгівлі у краю. І імперський уряд, який вбачав у старообрядцях надійну силу у своїй русифікаторській політиці на Стародубщині, як міг допомагав своїм ставленикам.

Так, указом про створення зі старообрядської слободи Зибкої повітового міста Новозибкова від 1809-го року, євреям було заборонено поселятися та прописуватися у місті. Таким чином найбільший старообрядський центр на Стародубщині урядовим рішенням було позбавлено від конкурентної боротьби з єврейським капіталом, надавши старообрядцям можливість у спокійних умовах займатися розвитком власної торгівлі та просуванням своєї експансії на українські місцевості краю. Правда євреї, наймаючись на посаду помічника винних відкупів, знаходили можливість обходити дану заборону і продовжували селитися у Новозибкові. З 1835-го по 1852-й рік число євреїв, які займалися винним відкупом у Новозибкові, зросло з 3 до 100 чоловік. Разом з сім'ями число євреїв у Новозибкові в 1852-му році складало 377 чоловік. А імперський уряд, для якого політика спаювання населення у державі була дуже вигідною, не заважав єврейським комерсантам порушувати у даному разі закон. Даремно патріот Стародубщини Олексій Костянтинович Толстой писав у своїй поезії «Богатир» про те, як:

Дерутся и режутся братья,
И мать дочерей продает,
Плач, песни, и вой, и проклятья -
Питейное дело растет!

У даному випадку навіть інтереси місцевих старообрядців не могли перебільшити для російського уряду вигоду від алкогольного одурманювання власного населення, тому й прохання старообрядців про видалення євреїв з Новозибкова, що були подані у Сенат 1835-го та 1854-го року, не були урядом схвалені.

Але за допомогою російського уряду старообрядці краю настільки посилилися, що у другій половині 19-го століття вже не тільки контролювали в економічному плані власні слободи, а й намагалися витіснити єврейський капітал з інших місцевостей Стародубщини. Антисемітська політика, яку провадили у Російській імперії уряди Олександра ІІІ та Миколи ІІ, дуже сприяла старообрядцям у цьому. Часто доходило до справжнього насильства та погромів, коли старообрядці, упевнені у тому, що уряд завжди є на їхньому боці, силою виганяли євреїв зі стародубського ринку. Найбільший погром у краї відбувся 29 вересня 1891-го року у Стародубі. Цей погром влаштували місцеві торговці-старообрядці, які були незадоволені торгівельною конкуренцією з боку євреїв.

Ще більше великодержавний антисемітизм на Стародубщині посилився після революційних подій 1905-го року, коли імперський уряд зовсім офіційно розпочав створювати різноманітні «чорносотенні» організації, бо саме в євреях вбачав найголовнішу загрозу для свого існування. Та якщо в зросійщенних містах краю чорносотенці могли розраховувати на прихильність до себе, то в українському Почепі місцеві українці дали антисемітам рішучу відсіч. Коли під час проведення у місті великого ярмарку російські великодержавники спробували влаштувати єврейський погром та пограбували декілька лавок і магазинів, місцеве українство не піддалося на провокацію, та виступивши проти чорносотенців, розгорітися масовому погрому не дозволило.

Жахливе економічне становище стародубського українства, неможливість на рівних зі старообрядцями брати участь у торгово-промисловому житті краю, зубожіння та злидні, заставляло місцевих жителів покидати рідну землю та шукати щастя в інших місцях. Наприкінці 19-го століття розпочинається значне переселення українців краю на схід імперії, до Сибіру. Переселення велике, яке сучасники справедливо назвали «не переселенням, а втечею», а причиною цього були «постійні народні злидні та невдачі». Після того, як 13 липня 1889-го року імперським урядом був ухвалений закон про переселення сільських обивателів та міщан на казенні землі Іркутської та Єнісейської губерній, тисячі стародубців відправилися «за долею» на далекі землі, подалі, як їм здавалося, від жорстокої влади імперських чиновників. І число переселенців до Сибіру зростало з кожним роком. Якщо 1894-го року зі Стародубського повіту виїхало на поселення лише 12 осіб, то 1895-го вже 251 чоловік, 1896-го – 850, а 1897-го – 2353. За п'ятнадцять років, з 1883-го по 1897-й рік, населення Стародубського повіту зменшилося загалом майже на вісім тисяч чоловік (з 155 тисяч осіб до 147668), і це не зважаючи на високий рівень народжуваності серед українського суспільства того часу. Така сама ситуація була й у інших повітах Стародубщини.

Переселялися до Сибіру люди й з інших українських земель. На мапі Уссурійського краю від 1896-го року можна вже побачити більше ста сіл, назви яких повторюють імена українських поселень Чернігівської губернії. Цікаво, що перебираючись на нові місця мешкання, українці Чернігівщини оселялися саме так, як і на Україні, будуючи свої села у природних умовах, як можна більше наближених до природних особливостей рідної землі. Так українці з південних повітів губернії і у Сибіру селилися на півдні, у лісостеповій смузі, а жителі Стародубщини навпаки, йшли далі на північ, туди, де розпочиналася тайга, яка їм більше нагадувала про рідні соснові ліси Північної України. Таким чином і мапа Південного Сибіру робилася тепер подібною до мапи України, де стародубські села були розташовані на крайній північній околиці української землі. Деякі з цих поселень зберегли свої назви й до сих пір. Навіть на острові Сахаліні існує зараз село Стародубське, мешканці якого й досі пам’ятають, звідки переселилися сюди їхні предки. Є село з такою назвою і на Кавказі, під П’ятигорськом. Так заселяли українці зі Стародубщини нові землі, і не здогадуючись, що дуже скоро імперські чиновники оголосять їх чужими на своїй рідній, споконвічній предківській землі.

1897-го року в Російській імперії відбувся перший загальнодержавний перепис населення. У переписних листах, крім іншого, вказувалася мова, якою розмовляє людина у побуті, а також її віровизнання. Графа «національність» у цих переписних листах була відсутня. Результати перепису для чотирьох стародубських повітів Чернігівської губернії (Стародубського, Мглинського, Новозибківського та Суразького) з’явилися дуже дивними. На відміну від усіх інших повітів Чернігівської губернії, число осіб на Стародубщині, що розмовляли «малоруською» мовою, дорівнювало лише… 778, або 0,12% від усього населення краю. Більшість же населення Стародубщини, згідно з результатами цього перепису, розмовляло мовою «великоруською» - 70,07 %.

Дані перепису 1897-го року не мали нічого спільного ані з попередніми регіональними переписами на Чернігівщині, ані з даними сусідніх, «великоросійських» губерній. Так у Орловській губернії, до якої входила Східна Стародубщина, кількість українців дорівнювала 4174 особам, і таким чином здавалося, нібито на Східній Стародубщині, де імперська русифікаторська політика велася вже з кінця 17-го століття, кількість українців була вищою, ніж у козацькій Західній Стародубщині. Суперечили дані перепису 1897-го року й тій динаміці, що спостерігалася на козацькій Стародубщині ще з часів Гетьманщини. Так, наприклад, як свідчить "Генеральний обліковий табель малоросійських та слобідських полків" від 1742-го року, в Стародубському козацькому полку "великоросійських чинів та всякого звання людей" нараховувалося 212 осіб, а малоросійського - 20480, у тому числі: отаманів і рядових козаків - 13025. А найближчий до перепису 1897-го року регіональний перепис 1859-го року, занесений у «Список населених місць Чернігівської губернії за даними 1859 р.», вказує на 268 290 осіб українців у краї. Якщо ж ми подивимося на наступний після 1897-го року загальнодержавний перепис, що відбувся вже у СРСР 1926-го року, то тут кількість українців на Стародубщині дорівнюватиме 123 940 чоловікам, і це при тому, що на цю пору Стародубський край був відірваний вже від Чернігівщини, та входив до складу Росії, і московські більшовики робили усе можливе, аби довести всім, що українців на Стародубщині немає.

Як же виникла оця «демографічна яма», і як так сталося, що навіть у таких козацьких поселеннях, як Нове Місто та Погар на Стародубщині, 1897-го року не було жодного українця? Дивовижні результати першого загальноімперського перепису по Стародубщині викликали багато запитань уже у сучасників. Дехто із них вважав, що помилки у перепису виникли через те, що переписувачі добре не розбиралися у особливостях сіверської говірки української мови, та чуючи у мові стародубців такі елементи, що відрізняли її від загальновживаної української мови (наприклад її полтавського діалекту), відносили стародубську говірку до неукраїнської (російської чи білоруської) мови. Але і в цьому разі дивує той факт, що носіїв сіверської говірки записували у «росіяни» чи «білоруси» лише на Стародубщині, хоча на цьому діалекті розмовляє майже вся північна та центральна Чернігівщина, від Новгорода-Сіверського до самого Чернігова, і мова чернігівських сіверян мало чим відрізняється від мови сіверян стародубських, а між тим перепис 1897-го року позначив мешканців Чернігова та Новгорода-Сіверського саме як українців.

Чинна імперська влада намагалася довести, що нібито ніяких помилок у перепису немає, і «росіяни» Стародубщини це ті старообрядці, які заселяли край, починаючи з 17-го століття. Але у цьому разі їм суперечили інші цифри того ж самого перепису. Адже усіх старообрядців по всій Чернігівській губернії налічувалося, за даними перепису, всього 43 615 осіб (а крім Стародубщини вони мешкали й у Городницькому повіті), і таким чином їх загальна кількість по Стародубщині не могла складати більше 6,8 % від загальної кількості населення (всього на Стародубщині 1897-го року мешкало 635 313 осіб). Відомо, як завзято захищали старообрядці власну віру, як противилися вони спробам уряду навернути їх у офіційне православ’я, тому сподіватися на те, що переважна кількість старообрядців могла перейти до 1897-го року у православ’я ми не можемо, та й архівні документи не підтверджують цього. І таким чином офіційна вигадка про нібито цілком старообрядську Стародубщину так і залишається вигадкою, якій суперечить сам перепис.

Залишається повірити тільки в одне – в те, що цей перепис по Стародубщині був сфальсифікований імперським урядом. Наприкінці 19-го століття владарі імперії вже добре розуміли, що їхня держава є лише великим колосом на глиняних ногах. Національні протиріччя вже роздирали Росію, і уряд вважав українців, поляків, грузинів та фінів найголовнішими ворогами імперського спокою. Українців як нації для імперських чиновників взагалі не існувало, були лише «малороси», а всі «українці» вважалися австрійськими та німецькими шпигунами. З початком 20-го століття, готуючись до великої війни, російський уряд розпочинає цілеспрямований наступ на і без того вельми обмежені права національних меншин держави. Прем’єр-міністр Столипін намагається ліквідувати автономію Фінляндії, від Польщі відбирається Холмщина. У цьому плані Стародубщина, через яку прямує стратегічна залізниця на Берлін та у серце Європи, мала бути «зачищеною» від «українських агентів». Тому цей маленький край на мапі великої імперії і привертає таку велику увагу імперських можновладців. Нібито обмежені права «великоросів» на Стародубщині турбують царський уряд, заставляючи його видумувати нові й нові вигадки про національний склад населення краю впродовж двох перших десятиліть 20-го століття. Турбують вони й Тимчасовий уряд у Петрограді, який, не маючи реальної влади навіть у столиці після Лютневої революції 1917-го року, тем не менш рішуче вимагає від української Центральної Ради не поширювати прав української автономії на «північні повіти Чернігівської губернії». Турбують права стародубських старообрядців і більшовицьких «інтернаціоналістів», які нарешті завершують державну справу, розпочату царським урядом у 1897-му році. 1919-го року Стародубщина буде відірвана від України – так більшовицькі «безбожники» захистять нарешті місцевих старовірів, розстрілюючи та тавруючи в той же час по всій країні віруючих православних, мусульман та іудеїв. Так червона імперія завершить той процес, що розпочала імперія царська.

Але справжня українська Стародубщина жила та продовжувала жити так само як і раніш. Численні імперські утиски не змогли зруйнувати народну українську культуру, яка продовжувала розвиватися на Стародубщині в 19-му столітті. Український народ, у той час, коли імперська влада нищила ту, цілком виважену, систему освіти, що існувала на Україні з часів Гетьманщини, з великим зусиллям, знаходячись під жахливим ярмом, віддаючи свою снагу та відвагу справі розбудови рідної культури, боровся та не корився. Шукаючи шляхи знищити ті перепони, що влаштовував царський уряд в галузі здобуття народом справжньої освіти, стародубське українство, не зважаючи на власну економічну злиденність, до якої його прирекла імперська політика у краї, будувало на рідній землі нові церкви, а при церквах відкривало школи для своїх дітей, бо іншого шляху відродити у краї освіту такого рівня, як було за часів Гетьманщини, в неї не було. Певна річ, що про будівництво численних кам’яних храмів, як це було на Стародубщині за славних гетьманів, мови й не йшло. Але не лише Стародубщина, а вся українська Сіверщина прикрашається у 19-му столітті невеличкими дерев’яними церквами, з любов’ю збудованими місцевими майстрами у народному сіверському стилі. Будови оригінальної конструкції, обов’язково пофарбовані у блакитний колір, стародубські церкви 19-го ст. символізували собою спрагу народу до Божої справедливості та свободи. І як не нищили ці церкви більшовики, багато їх збереглося і зараз по стародубських селах, нагадуючи сучасним стародубцям про невмирущу славу та боротьбу за власну індивідуальність їхніх предків. Одним з кращих зразків сіверської церковної архітектури 19-го ст. у краї є церква Миколи Чудотворця у селі Старий Почеп сучасного Почепського району. Цей храм, розташований у самому центрі села, був споруджений 1863-го року місцевими теслярами на засоби прихожан.

У середині стародубські храми також прикрашалися за українським зразком. І хоча імперські чиновники намагалися викоренити український церковний стиль із життя, замінивши його загальноросійським стилем, але устежити за кожним українським селом вони не могли, тому і продовжували існувати на Стародубщині українські церкви. У таких церквах і дотепер збереглися місцеві народні ікони поліського стилю, які прочани і зараз прикрашають на український зразок розшитими селянськими рушниками. Українські за стилем бувають і царські ворота у храмі, з вишуканим ажурним різьбленням рослинного характеру та овальними іконами, що увінчані короною - характерним елементом декору українського бароко. Найбільш характерними церквами з українським убранням, які збереглися і зараз, є церква Василя Великого у селі Душатині Суразького району та церква Різдва Богородиці у селі Лищичі Унецького району, хоча слід зауважити, що український церковний стиль є притаманним переважній більшості церков сільської Стародубщини.

Великим попитом серед сільського населення Стародубщини користувалися й місцеві ікони поліського українського стилю, які у великій кількості продавалися на ярмарках у Стародубі та Новозибкові. Оригінальністю відзначалися й місцеві писанки, які готувалися народом кожен рік перед Великоднем. Візерунки стародубських писанок 19-го ст. збереглися до нашого часу завдяки невтомній праці дослідниці народної творчості Пелагеї Литвинової з Сумщини, яка видрукувала їх у 1899-1902 рр. у поновленому виданні своєї книги «Південноруський народний орнамент». З народних виробів нерелігійного характеру на Стародубщині слід визначити виробництво вітрил для кораблів, яке було розповсюджене у Новозибківському повіті. Таким чином, своєю творчістю, стародубське українство доказувало всьому світові, що український дух на Стародубщині не загинув і у 19-му столітті, попри всі сфабриковані результати загальноросійського перепису.

 

Ілюстрації:

 

 

71. Архітектура сучасного Новозибкова поєднує у собі українські та старообрядські риси.

 

 

72. Старообрядська хата у Злинці.

 

 

73. Єкатерининський острог на вулиці Малеча у Стародубі.

 

 

74. Церква Миколи Чудотворця у селі Старий Почеп.