IV. Імперська політика русифікації на Стародубщині.
Адміністративні та економічні аспекти імперської політики на Стародубщині. Політика брехні та розбрату. Зубожіння місцевого населення. Індустріалізація. Переселення до Сибіру. Перепис 1897-го року. Український дух стародубської народної культури 19-го ст.
19-те століття позначилося для Стародубщини новим сплеском активності імперської адміністрації у намаганні перетворити цей край з українського на російський. Імперський уряд чудово розумів, що у роки Гетьманщини Стародубський полк був найрозвинутішим економічно серед усіх козацьких полків України, тому російська влада намагалася зробити все можливе, аби позбавити Україну тієї міцної бази, якою була для неї саме Стародубщина. З цією метою російська адміністрація у краї провадила тотальну русифікацію, підтримуючи неукраїнські елементи на Стародубщині, й у першу чергу росіян-старообрядців, протиставляючи їх адміністративно та економічно стародубським українцям.
Початок цьому процесові був покладений адміністративною реформою імперського уряду, згідно з яким на стародубських землях, що входили тепер до складу Чернігівської губернії, старі козацькі міста, які споконвіку мали статус адміністративних та економічних центрів, відтепер цього статусу позбавлялися, а замість них російською владою створювалися нові центри, на місці старообрядських та білоруських поселень, які тепер, у бюрократичній державі, перебирали на себе усі ті переваги, які надавав їм імперський закон. Так, на звичайні села були перетворені російським урядом сотенні міста Стародубського полка Баклань та Велика Топаль, а Почеп, який за Гетьманщини мав значення неабиякого торгового українського центру на кордоні з Росією, і у якому налічувалося цілих дві козацьких сотні, так і не став, за російським володарюванням, центром окремого повіту, залишившись звичайним містечком та перебуваючи у затінку сусідніх старообрядських слобод, які, за допомогою російського уряду, набули статус головних економічних центрів краю. Натомість, позбавляючи адміністративних повноважень козацьку старшину Стародубщини, російський уряд створює новий повітовий центр у найбіднішому регіоні краю, серед переселенців-білорусів на північному заході, де серед боліт, у нездоровому кліматі, ледве жевріють убогі люди, для яких створення нового повіту не несе з собою жодного покращання їхнього життя. Так виникає на Стародубщині новий Суразький повіт, що став найбіднішим регіоном цілої Чернігівської губернії.
У 1723-му році у невеличкому селі Суражичі, яке належало Мглинській ратуші та входило до складу Мглинської сотні Стародубського полка, налічувалося всього 13 дворів. Але після того, як Катерина ІІ ліквідувала українську Гетьманщину, саме на це зубожіле білоруське поселення була звернута пильна увага імперського уряду, який бажав бачити адміністративними центрами краю лише неукраїнські міста. 1781-го року Суражичі отримали статус міста та почали іменуватися Суражем-на-Іпуті, а Указом від 6 червня 1782-го року новоствореному місту було подаровано й герб, на якому змальований кущ конопель у золотому полі. Через п’ятнадцять років Сураж уже був «заштатним містом» Малоросійської губернії, а з 1803-го став повітовим центром Чернігівщини. Не зважаючи на те, що Суразький повіт налічував п'ятнадцять волостей та займав величезну територію з населенням у 150 тисяч чоловік, він був найпівнічнішим та найбіднішим у Чернігівській губернії. Та маючи права повітового центру, розвивався сам Сураж, хоча його розвиток і проходив на сумному тлі загального зубожіння навколишніх українських поселень. Так наприкінці 19-го ст. у місті налічувалося вже 900 дворів і більше 5,8 тис. жителів. У Суражі були зведені кам'яні будівлі казначейства, міського училища та в'язниці. Малося також декілька заводів – один свічний, два шкіряних, три олійних та два цегельних. Паперова фабрика випускала 100-120 пудів картону на рік. У 1907-му році в місті з'явився телефон, а через два роки - перша електрика.
Але на відміну від Суражу, аж ніяк не пощастило сусідньому з ним Новому Місту, яке було створено 1782-го року з козацького села Засуха. Мати на Стародубщині ще один український повіт зовсім не входило до імперських планів, тому вже 1797-го року Новоміський повіт було ліквідовано, а Нове Місто «виведено за штат». І хоча у 1802-му році цей повіт було поновлено, але уряд вирішив за краще будувати на Стародубщині міста серед більш близьких собі по крові російських старообрядців, ніж розвивати їх серед українців, тому 1809-го року Нове Місто остаточно було позбавлено повітового статусу, а центром повіту була оголошена старообрядська слобода Зибка, яка відтепер стала містом Новозибковим. Так, пригнічуючи та знущаючись над старообрядцями у Центральній Росії, імперська влада допомагала їм ставати потужною силою тут, на Стародубщині, на чужій для цій влади українській землі. А Нове Місто згодом стало звичайним селом, лише у своїй назві залишивши згадку про свій колишній «міський» статус.
Схожою до долі Нового Міста була й доля старовинного українського поселення на Стародубщині – Погару. Лише шістнадцять років, з 1781-го по 1797-ий, Погар був повітовим центром, а потім, рішенням уряду, перетворюється на «заштатне місто» Стародубського повіту. Лишившись адміністративних повноважень, Погар швидко занепадає та перетворюється на глухе провінційне містечко, в якому тепер мало що нагадує про його колишню славу та могутність часів Речі Посполитої та Гетьманщини. Таким чином, стараннями російського уряду, лише два українських міста Стародубщини – Стародуб та Мглин зберегли за собою статус повітових центрів. Інші два українські повіти краю мали свій центральний осередок в неукраїнських містах – населеному білорусами Суражі та старообрядському Новозибкові. Але закабаливши українців Стародубщини адміністративно, уряд дуже швидко закабалив їх і економічно, будуючи шляхи сполучення так, аби вони проходили саме через старообрядські поселення, минаючи українські. Таким чином була побудована спочатку ґрунтова дорога, а потім і залізниця, яка, прямуючи повз Стародубщину з російського Брянську до білоруського Гомелю, з’єднувала з ринками збуту старообрядські Новозибків, Злинку та Клинці, залишаючи осторонь українські Стародуб, Мглин та Погар. Лише українському Почепу пощастило, завдяки своєму географічному положенню на одній лінії з Брянськом та Новозибковим, стати ланкою цього економічного ланцюга, і саме Почеп у другій половині 19-го ст. перебирає на себе функції головного українського центра краю, але навіть і він поодинці не міг протистояти зростаючій експансії старообрядців, яким допомагав імперський уряд, сприяючи подальшій русифікації Стародубщини.
Користуючись економічними пільгами з боку російського уряду, зростали старообрядські Клинці. У 1812-1814 рр. у посаді була побудована перша суконна фабрика, а у 1832-1834 рр. виникло цілих шість ткацьких підприємств. У 1862-му році в посаді знаходилися 13 суконних та 10 панчішних фабрик, 5 шкіряних і 3 чавунних заводи. Посад Клинці у 2-й половині 19-го століття перетворюється на один з центрів текстильної промисловості Росії. Клинцівські сукна неодноразово отримували винагороди на Всеросійських і Міжнародних виставках. У 1854-му році в посаді відкрито поштове відділення з телеграфним зв'язком, в 1882 році - громадський банк, а в 1887 році Клинці були сполучені залізницею з Москвою, що мало величезне значення для подальшого розвитку посаду. На 1907-й рік у Клинцях було 28 промислових підприємств, число жителів складало 12 тисяч чоловік, без приміських сіл. Відкриті чоловіча і жіноча гімназії, технічне училище, початкові школи, функціонують дві міські та одна земська лікарні.
Подібною до Клинців складалася ситуація й у Новозибкові. Особливо успішно місцеві старообрядські купці розвивали сірникову промисловість. У 1880-х рр. число фабрик і заводів даного профілю в місті Новозибкові та його околицях досягло 10, а річне виробництво товару складало приблизно 250-290 тисяч ящиків по 1 тисячі коробок у кожному. Сумарна вартість виробленої продукції знаходилося на рівні 705-740 тисяч рублів. А на початок 1900-х років Новозибківський повіт став найбільшим у Російській імперії виробником сірників. На сірникових фабриках Новозибківщини працювала найбільша частина всього фабричного люду Чернігівської губернії. Новозибківські «сірнички» десятками тисяч ящиків вивозилися до Персії, Китаю, Туреччини та інших країн.
Таким чином, завдяки економічному розквіту, у 19-му столітті в старообрядських посадах та слободах Стародубщини остаточно складується цілком своєрідна місцева культура, що сильно відрізняється як від української, так і від центральноросійської православної культури. Поступово збіднілий український люд з навколишніх поселень усе частіше відправляється на заробітки до Клинців та Новозибкова, оселяється там, поєднуючи свою рідну культуру з місцевою старообрядською. Так і виникає у цих старообрядських містах особлива атмосфера, своєрідна культура, у якій єднається як старообрядське так і українське. А наслідком цього стає неповторна міська архітектура Новозибкова, Злинки та Клинців, де поруч завжди розташовані будівлі старообрядські та українські. Найбільш блискучі експонати колишнього старообрядського життя збереглися й зараз, особливо багато їх у Злинці та Новозибкові. Старообрядські оселі привертають увагу й сучасних глядачів, своїм вивершеним різьбленням дахів та наличників, а ще особливим кольором, що яскраво єднає фарби червону та синю, через що ці старообрядські хати нагадують чомусь буддійські храми у Монголії, а це, у свою чергу, заставляє задуматися про генетичні зв’язки цих росіян – переселенців з Волги з їхніми азійськими предками.
На тлі прискореного розвитку старообрядських поселень на Стародубщині, ще виразніше можна було помітити той великий занепад, якого зазнали українські міста краю. Навіть статус повітових центрів, що мали у 19-му ст. Стародуб та Мглин, не надавали їм можливості на рівних конкурувати зі старообрядцями, яких явно підтримувала імперська влада. Так Мглин, населення якого на 1861-й рік виросло вчетверо, до кінця століття так і залишався невеликим адміністративним та торгівельним містечком. Хоча у місті мешкало 11 тисяч осіб, але вся його промисловість тривалий час складалася лише з трьох цегельних заводів, двох салосвічних та одного шкіряного. Заводи ці були дуже дрібні, а їх продукція, що не перевищувала по вартості й 10 тис. рублів, реалізовувалася на місці. Втім і ці підприємства проіснували недовго: на початку 20-го ст. їх вже не стало. У занепад приходила й торгівля прядивом, олією та худобою. Будівництво Поліської залізниці, яку царський уряд свідомо спрямував осторонь від Мглина та Стародубу, остаточно знищила економічне значення цих головних осередків розвитку української культури у краї. Процвітали у Мглину лише місцеві ремесла. А з початком прискореної індустріалізації в інших місцевостях імперії з Мглина розпочався й швидкий відтік населення.
Звичайно ж, ситуація, яка складалася у старовинному українському місті Стародубщини, не могла не турбувати її кращих синів, особливо тих з них, які, вивчаючи українську історію, бачили, як сильно за допомогою імперської влади руйнувалися квітучі колись поселення Гетьманщини. Правнук гетьмана Розумовського, Олексій Толстой, чий родовий маєток Красний Ріг знаходився якраз на землях Мглинського повіту, з прикрістю згадував в одному з своїх листів, що за російської влади Мглин перетворився у «худе містечко», варте занедбаним та нікому не відомим російським містам Лузі та Новоржеву, у яких йому довелося побувати:
Город есть еще один,
Называется он Мглин,
Мил евреям и коровам,
Стоит Луги с Новоржевым.
Так само як і Мглин, зазнав руйнації й український Погар, який за Гетьманщини був місцем великої торгівлі. Його ярмарки славилися ще у 17-му столітті. Торгівля тоді велася переважно прядивом, конопляною олією, худобою та салом. Місцеві купці скуповували коноплі та прядиво у селян і самі вели крупну торгівлю із закордоном. Початок же 20-го ст. Погар зустрів «заштатним» містом з населенням менше трьох тисяч чоловік. Це були в основному кустарі - ремісники. Широкий розвиток у місті отримало лише городництво. Особливо же прикро було дивитися на козачу столицю Стародубського краю – місто Стародуб. Навіть у наш час, на початку 21-го ст., перебуваючи у Стародубі, можна помітити, як сильно відрізняється в архітектурному плані Стародуб гетьманський (17-18 ст.ст.), від Стародубу імперського 19-го століття. Якщо у добу Гетьманщини козацькі полковники та гетьмани будували багато церков задля підвищення культурного та релігійного розвитку населення міста та всього Стародубського полка, то кращим та майже єдиним виявом «імперської культури» у Стародубі 19-го ст. стала будівля Єкатерининського острогу – тюрми, що й символізувала собою становище Стародубщини та цілої України під російським імперським ярмом. Обшарпаний силует цього острогу, що був зведений у 1-й третині 19-го ст., і зараз височить у Стародубі на вулиці Малеча, нагадуючи всім небайдужим про справжню мету імперської «культурної місії» у краї.
Найбільше значення для повзучої русифікації Стародубського краю мало будівництво Поліської залізниці, що розпочалося 1885-го року. Готуючись до нової війни за переділ світу з європейськими країнами, російський імператор Олександр ІІІ видав наказ про форсоване будівництво залізниці від Брянську до Гомелю, яка повинна була мати неабияке стратегічне значення. Цією залізницею, у випадку початку бойових дій у Європі, російські війська змогли б швидко просуватися з Центральної Росії, через Брянськ та Гомель, на Берестя, Варшаву та Берлін. Проходила ця залізниця саме через Стародубщину, єднаючи її старообрядські поселення з російським Брянськом та білоруським Гомелем. Обидва ці неукраїнські міста повинні були постачати стародубські міста іншомовними робітниками, а відрив Стародубщини від українського Чернігова та Києва, з якими не було залізничного сполучення, призводив до ще більшого послаблення економічних та культурних зв’язків Стародубщини з цілою Україною. Йшло будівництво залізниці швидкими темпами. Робітників набирали з навколишніх сіл. Працювали вони від зорі до зорі. Різноробочим платили в день від 20 до 40 копійок. Мізерного заробітку ледве вистачало на харчування та одяг. На смузі, що була відведена під залізницю, були суцільні ліси та болота. Все робилося уручну, вантажі перевозилися на конях, а де не можна було проїхати, рейки і шпали тягали на собі. Люди жили в дерев'яних бараках («балаганах»), в яких не було навіть пічного опалювання. Робітники грілися біля багаття, розведеного прямо у бараку. Ліжком служили сіно та віття. Разом із стародубцями на споруді насипу працювали й грабарі з Київської губернії, що отримали досвід на будівництві Південно-Західної залізниці до Києва.
З початком будівництва Поліської залізниці уряду довелося «відчужувати» й приватні землі, через які вона проходила. Земельні ділянки було відібрано у 669 власників. Царський уряд зобов’язався сплатити збитки усім покривдженим, але насправді добрі гроші отримали тільки ті землевласники, що були близькими до російської влади. Так графу Клейнміхелю за його ґрунти уряд сплачував по 300 крб. за десятину, а звичайним стародубським селянам та козакам не доставалося більше 70 крб. на душу. І це не зважаючи на те, що експлуатація залізниці дала імперській казні колосальні доходи. Як це й бувало завжди у Російській імперії, користувалося цими прибутками лише обмежене коло осіб біля влади.
1887-го року будівництво Поліської залізниці було закінчено. Але з усіх українських міст Стародубщини тільки Почепу пощастило стати частиною нового економічного шляху. Російському уряду явно не хотілося нового розквіту українських міст краю. Так на бажання мешканців Стародуба мати залізницю й у себе, уряд відповів цинічною відмовою: «Аби не порушувати старовинного благоліппя міста». Довелося заможним стародубцям самим збирати гроші на будівництво. 1895-го року місцевий підприємець Водинський за власний кошт побудував колію від Стародуба до станції Унеча на Поліській залізниці. Але на гарну колію коштів забракло, тому вузькоколійка Стародуб-Унеча навіть у радянські часи залишалася предметом постійних кепкувань з боку дотепних стародубців. Про «водинку», як називали цю колію за прізвищем її будівника, розказували й такі анекдоти: Машиніст, на ходу, висунувшись з вікна паровоза: "Сідай, бабка, підвезу!" Бабка (уїдливо): "Спасибі, синку, мені спішно треба".
Лише 1899-го року було побудовано й відгалуження Поліської залізниці на південь, яке з’єднало старообрядські Новозибків та Климів з українськими Семенівкою та Новгородом-Сіверським. Але далі на південь цю залізницю будувати не стали, й таким чином Новгород-Сіверський та Стародуб так і залишилися тупиковими станціями, а Стародубщина й до наших днів є відірваною від Чернігова, Києва та решти України, з якою не має залізничного сполучення. Так російський уряд зробив свій черговий крок по відриву Стародубщини від України, з’єднавши її залізницею з Гомелем та Брянськом.
З будівництвом Поліської залізниці пов’язане й постання ще одного економічного центру сучасної Стародубщини – Унечі, що виникла 1887-го року як залізнична станція третього класу. Назву свою ця станція отримала від однойменної річки, на якій вона розташована, а річка Унеча походить своїм іменем від українського слова «юнеча» у його сіверському варіанті, що означає «молода ріка», «нове русло» (на відміну від «стариці» - русла старого, пересохлого). Перші населенні пункти з іменем Унечі виникають тут у 17-му столітті – з 1672-го року відомим є хутір Унеча, а з 1770-го Унецька Рудня. Поруч із ними виникла й сучасна Унеча, що відіграла важливу та трагічну роль у подіях боротьби України за незалежність 1918-го року, а тепер є районним центром сучасної Стародубщини у складі РФ.
Імперський уряд чудово розумів, що головною силою українського руху на територіях колишньої Гетьманщини є українське козацтво, тому зробив усе можливе, аби як можна сильніше послабити цей рух, перетягнувши на свій бік продуманою культурною та економічною політикою заможніших козаків, а загальну масу козацтва перетворити, по суті, на таких самих безправних селян, як власне російське селянство. З цією метою ще уряд Катерини ІІ-ої указами 1767-1783 рр. зрівнював у правах козацьку старшину з російськими дворянами, а виборні козаки та їх «підпомічники» указом від 16 листопада 1781-го року були переведені на положення російських селян-однодворців з одночасним накладенням на них подушної податі та забороною вільного переходу на інше місце проживання. Указом 1783-го року про перетворення лівобережних козачих полків на регулярні частини російської армії, українських козаків звели до статусу звичайних солдатів. З цих пір вони цілком втратили свої колишні козачі права та привілеї, і хоча як і раніше називалися козаками, фактично стали селянами. Тепер вони несли усі селянські повинності, а деякі з них навіть потрапляли у кріпацьку залежність до поміщиків, хоча українська старшина в той же час отримала всі права і привілеї російського дворянства. Так, відірвавши та посваривши між собою окремі шари стародубського козацтва, російський уряд зміцнював свої позиції у краї.
Поміщики-кріпосники не лише володіли селянами, але гнобили і стародубських козаків, прагнули привласнити собі суспільні козачі землі, вели з козаками тяжби, заставляючи їх платити руйнівні викупи за спійману худобу, навіть і на тих вигонах, які відвіку належали козакам. Політика царського уряду сильно зачіпала стародубських козаків, викликаючи у них постійні протести, аж до втеч. Не випадково спільна кількість козачого населення на Стародубщині у той період помітно зменшилася.
Деякі сподівання на відродження гетьманського устрою на Україні з’явилися для стародубців з початком походу в Росію військ французького імператора Наполеона І 1812-го року. Наляканий розпочатою війною російський уряд шукав допомоги й в українських козаків, благаючи їх відродити окремі козацькі загони для боротьби з коаліцією європейських держав, яку очолювала Франція. Вістки про відродження козацького війська сколихнули всю козацьку Стародубщину, надаючи місцевим українцям надію на відродження колишньої незалежності. Великих зусиль для цієї справи прикладав і визнаний лідер тогочасного українства краю, колишній стародубський полковник Михайло Миклашевський. За короткий строк, в серпні 1812-го року на Чернігівщині було сформовано 15 козачих полків, загальною чисельністю в 18 тисяч чоловік. Другий Чернігівський полк майже цілком був сформований з козаків Стародубського та Новозибківського повітів, а до складу 6-го Чернігівського полка увійшло 213 козаків Стародубського і 374 Мглинського повітів. Правда командирами цих полків уряд призначив надійних росіян, Потресова та Турчанинова, не сподіваючись мабуть цілком на вірність українців, але не зважаючи на це, стародубці допомагали своєму війську й матеріально, виділивши вже у перші дні війни 17 хур, 19 волів і грошові кошти. Але коли війна закінчилася, козацькі полки були знову розформовані російським урядом, і таким чином надія стародубських українців на відродження свого національного устрою й цього разу була зведена нанівець.
І тільки 1832-го року було видано указ про обов'язки українських козаків щодо військової служби та інших повинностей. Козаки оголошувалися особливим станом, а землі, успадковані від предків, навіки козачими. Тепер при обзаведенні господарством козаки мали переваги перед казенними і поміщицькими селянами. Деякі з козаків почали будувати власні заїжджі двори, займатися торгівельним рільництвом, торгувати вином, пивом та медом. Уряд свідомо починав сприяти розвитку у краї шинкарства, аби таким чином горілкою спаювати місцевий народ. Прибуток від продажу вина отримували козаки, що мали шинки. Але деякі козачі суспільства поступалися своїм правом продавати вино відкупникам і поміщикам із здобуттям від них платежу та деяких вигод. Так, наприклад, у селі Лищичі Стародубського повіту козаки, що проживали там разом з казенними селянами, в січні 1835-го року уклали на три роки контракт з тамошнім відкупником, по якому надали йому право продавати вино за 136 крб. 45 коп.
Але ті козаки, що мешкали у невеличких поселеннях, не мали можливості вигідно займатися торгівлею. Частіше вони займалися наданням постоїв. А після ліквідації в Росії кріпацтва 1861-го року всіх українських козаків знову зарахували до розряду сільських обивателів, поруч із селянами. Селяни козацького стану числилися такими аж до відміни станового ділення в Росії декретом більшовицького уряду від 23 листопада 1917-го року.
Та не зважаючи на ті деякі пільги, які отримували від російського уряду час від часу стародубські козаки, більшість українського населення Стародубського краю жило у 19-му столітті настільки жахливо й бідно, що важко було повірити, що ще сто років тому, за часів Гетьманщини, це була квітуча, багата земля. Але саме про це свідчать документи з імперських архівів, які збереглися до наших днів. Так наприклад 22 листопада 1844-го року Чернігівський, Полтавський та Харківський генерал-губернатор князь Долгоруков в одному зі своїх розпоряджень писав, що «в заштатному місті Погарі та у Почепі жебрацтво розвилося до вищого ступеня». Особливо заважало стародубцям розвинуте шинкарство, яке відігравало на самих низовинних інстинктах, як саме й те, що більшість стародубських лісів потрапило у власність поміщиків та держави, і де кремезні стародубські сосни нещадно вирубалися для потреби російського флоту, в той час коли місцеве селянство не мало можливості нарубати дрів для власного обігріву в холодні осінні й зимові часи. Селянське незадоволення шинкарями та панськими лісниками призводило навіть до відкритого опору та збройних суточок з ними. Так 1837-го року недалеко від Красного Рогу селянами було розбито три шинки, а в Пашицькому лісі 25 селян з Рославця підстерегли та убили головного лісника.
Не покращало економічну ситуацію серед стародубського українства навіть ліквідація кріпацтва у Російській імперії 1861-го року. Проведена царатом реформа надала селянам практично лише одну особисту свободу, в той час як кращі ґрунти залишалися у власності поміщиків, та ще й для того, аби отримати свій мізерний клаптик землі, селянинові доводилося відробляти на колишнього господаря панщину, як і у старі, кріпацькі часи. Результатом незадоволення українським селянством політикою імперського режиму на Стародубщині стало масове народне повстання проти нього, яке охопило весною 1861-го року майже весь край. Ситуація на Стародубщині склалася настільки небезпечною, що владі довелося висилати війська для приборкання народного руху навіть із Чернігова. Російський контр-адмірал Унковський, який керував цією військовою операцією, змушений був визнати, що головною причиною повстання стало страшенне народне зубожіння, до якого довела стародубців імперська влада. У своєму донесенні Унковський писав: «1 травня 1861-го року виїхав я з Чернігова в Почеп, де за донесеннями Мглинського справника близько 5000 душ, поселених на землях графа Клейнміхеля, вийшли з покори місцевим властям і не відбували панщинної повинності. З цієї нагоди із Стародубського повіту в Почеп було направлено резервний батальйон Вітебського піхотного полку. 4 травня увечері прибув я до Почепу та направив роти військових по різних навколишніх маєтках для дій... Я побував у Житні, Старому Почепі, Витівці, Підбілові, Дивівці та Деремні. У всіх пойменованих поселеннях селяни приведені були до покори без особливого примусу, сили та покарань; прикладу їх наслідували сусіди і, таким чином, у Мглинському повіті порядок встановився у найкоротший час. Але за тривалість спокою не можна ручатися до тих пір, поки селяни не будуть забезпечені становищем, схожим на людське, бо я застав їх в убогості без житла та без хліба. Жахливий стан селян помітний особливо в поселеннях Козорізівка та Витівка, найближчих до Почепу. Жителі цих поселень виснажені до такого ступеня, що при володінні навіть міцними нервами, неможливо бути байдужим очевидцем їхнього стану». До знищення та загибелі довів Стародубщину імперський уряд.
Вистачало в стародубців злиднів і від хронічного нехлюйства, що завжди було притаманне російській бюрократичній системі. Злиденним лихом ставали для мешканців краю постійні пожежі, які вельми часто спалахували у стародубських містах, винищуючи дерев’яні будови. Влада ж, як і завжди, спокійно заплющувала очі, не бажаючи витрачати державні гроші на протипожежну безпеку, чекаючи нових пожеж, та сподіваючись лише на одвічний російський «авось». Так у тому ж самому Почепі 13 серпня 1871-го року трапилася велика пожежа. Спалахнув дьоготь, яким торгували в центрі міста на базарному майдані. Бочки від сильної температури вибухали і розліталися на всі боки, горіла земля, горіла вода в річці, покрита шаром дьогтю. Пожежа знищила майже всю центральну частину міста, згоріло більше 300 будинків. І такі випадки, на жаль, траплялися на Стародубщині з жахливою постійністю.
З жахливою постійністю нищилися на Стародубщині й соснові ліси, які вважалися завжди справжньою красою та гордістю краю. Так трапилося з почепським лісом, який примикав до міста з боку Речицького хутору. З давніх років почепські козаки відносили цей сосновий бор до розряду «вільних лісів». У нім дозволялося рубати «скільки завгодно своїй потрібності», а «торгувати рубленим» вважалося гріхом, що межує із злочином, та було строго заборонено. Та все змінилося з ліквідацією Гетьманщини. Російський уряд віддав «вільний речицький ліс» у володіння графові Клейнміхелю, і з тих пір ліс став називатися Графським. А 1878-го року граф Клейнміхель продав цей ліс на зруб купцям Меєру Зельдовичу та Шендеру Лозинському. 25 років падали під сокирою стрункі речицькі сосни, роняючи смолисті сльози. Заповзятливі купці поставили на Речицькім хуторі два невеликі заводи: смолокурний та парову лісопильню. Невисокі ціни забезпечували зручний та швидкий збут. Через кілька років лісу не стало. Один з земських діячів Мглинського повіту початку 20-го століття, знаходячись у Почепі, склав для земської управи такий запис: «Лісу в районі Почепу немає, лише по сінокосах розкидана лозова поросль, яка, як жартують місцеві жителі, і на мітлу не гідна». Так загинув Почепський ліс.
Не змінилася на краще доля почепського українства й з початком капіталізації краю, з будівництвом Поліської залізниці. Єдине на Стародубщині українське місто, що було пов’язане міцними економічними зв’язками з іншими значними центрами, Почеп, поволі індустріалізується, але праця робітників на заводах та фабриках міста була важкою та виснажливою, особливо на прядильних підприємствах. Газета "Орловський вісник" за 25 січня 1896-го року писала: «Всіх робітників-прядильників у м. Почепі буває до 400 чоловік, а інколи і більш. Що стосується гігієнічних умов, при яких відбувається робота прядильників, то ці умови вкрай убивчі для життя і здоров'я. Фабричній інспекції слід було б звернути увагу на прядильні приміщення - це вогнища грудних та інших легеневих хвороб, і зобов'язати власників цих приміщень владнувати потрібні пристосування для видалення пилу, серед якого працюють прядильники. Особливо жахлива робота в літню жару: брудне повітря накопичується в будинку, робиться задушливим. Тут же робітники здійснюють свій денний та нічний відпочинок. Проводячи, таким чином, майже все життя в запорошеній атмосфері, прядильники наживають собі сухоти, середня тривалість їх життя дорівнює 45-50 рокам. Працюють робітники по 14-15 годин на добу, виключаючи невеличкі перерви на обід».
Дискримінаційна економічна політика імперського режиму щодо стародубського українства, всебічна підтримка владою старообрядського капіталу та гальмування розвитку національного українського виробництва на Стародубщині призводила до того, що розвинута у роки Гетьманщини українська промисловість краю у 19-му столітті зазнала нищівної руйнації, віддавши першість у економічному житті іншим, неукраїнським силам. Українською за духом залишилася тільки дрібна, кустарна промисловість, але українське село навіть у важких умовах імперського диктату зберегло та розвинуло свої місцеві промисли, довівши можновладцям, що лише владне свавілля змогло позбавити Стародубщину розвинутої національної економіки. Не маючи можливості взяти участь у розвитку великої промисловості, захопленої старообрядським та єврейським капіталом, українцям довелося розвивати дрібне виробництво на селі, але й тут вони досягли значних результатів.
Так, наприклад, майже в кожному дворі села Писарівка Мглинського повіту займалися виробництвом коліс. Обробка сирого матеріалу проводилася найпримітивнішим способом — без участі машин, які б змогли полегшати працю людини. Знаряддя купувалося у місцевих ковалів у Мглині, але частіше у Стародубі, Клинцях та Злинці, де ціна їх була хоча і вище, але якість краща. Для первинного обзаведення колісною майстернею необхідно було 50 рублів. Основні витрати йшли на будівництво парильні, тому таким пристосуванням обзаводився далеко не кожен господар. У всьому селі було дві парильні, що служили для розпарювання обіддя. Власник парильні отримував невелику «подяку», найчастіше натурою.
Бондарський промисел був розвинений у селі Рюхові Стародубського повіту та селі Піщанка Суразького повіту. Бондарі займалися виробленням бочок та бочонків, діж, цебрів, відер, дійниць, обручів та дводонних бочонків. Особливо вдало розвивався промисел у Піщанці. Вироби бондарів відрізнялися добротністю. Займалися промислом лише дорослі чоловіки. Близько половини кустарів тримали й не по одному наймиту. Це були бідні майстри з інших місцевостей. Не маючи засобів для ведення власного виробництва, вони наймалися до заможного кустаря. Жили у Піщанці багатше за своїх сусідів. Річний дохід кустаря-господаря досягав двохсот рублів. Всі сільські бондарі виробляли за рік до 20 тисяч виробів на 18 тисяч рублів.
У селі Рюхові виробів робилося наполовину менше, ніж у Піщанці, і збувалися вони через перекупників, що знижувало доходи. Село Шуляківка славилося теслярами, а у Білогорщі робили дерев'яний посуд. Кожне село займалося своїм промислом. Але головним заняттям кустарів залишалося все-таки землеробство. Зі всіх кустарів Писарівці лише один жив на чистий дохід від свого промислу, бо він «завдяки постійній вправі працював краще за інших, він міг навіть зробити колеса легких, із залізним ходом, екіпажів». Адже все-таки більшою мірою вироби кустарів не відрізнялися високою якістю. Як пояснювали самі кустарі: «хоча не пригоже, та зате дешево». Тому навіть хороші майстри не піклувалися про гідність своїх виробів. Лише наприкінці 19-го століття розрізнені селянські артілі поступово почали організовуватися в промислові виробництва. Так, невеликі олійні підприємства виникли у Лизогубівці, Гудові та Рахманові; щетинне виробництво у селищі Лужки. Власником винокурних виробництв у селі Рахманові став поміщик Авербух, а у Волокитних Кустичах Войнич-Сіноженський. У Рюхові працювала лісопилка. Та все-таки, попри все бажання, сільська промисловість Стародубщини аж ніяк не могла вести конкурентну боротьбу з розвинутим виробництвом старообрядських міст та слобод краю.
Не маючи можливості конкурувати на рівних з розвинутим старообрядським виробництвом, українцям Стародубщини не залишалося нічого іншого, як йти у місто та найматися за будь-яку платню на місцеві заводи, поповнюючи таким чином лави міського пролетаріату, який складався з різноманітного населення, що потрапляв на Стародубщину з Росії та Білорусі, рухаючись Поліською залізницею. Населення міста швидко інтернаціоналізувалося, відриваючись в умовах загальних злиднів від рідного коріння, та ставало бажаною здобиччю для всіляких революційних шахраїв, яких з кожним роком все більше з’являлося на теренах нашого краю. Трохи довше українська ментальність зберігалася лише в українському Почепі, який, населений переважно українцями, не губив свій український дух. А у самому кінці 19-го століття місцеві робітники спромоглися навіть розпочати економічну боротьбу за свої права та за ліквідацію несправедливих трудових законів Російської імперії.
У 1899-му році на цегельному заводі графа Клейнміхеля у Почепі розпочався перший на Стародубщині український страйк робітників. Мглинський повітовий справник повідомляв прокурора Стародубського окружного суду про те, що робітники заводу в кількості 30 чоловік «припинили роботу і зажадали збільшення обумовленої оплати з 7 крб. 70 коп. до 12 крб. за 26 робочих днів». Управляючий маєтком графа Клейнміхеля Василь Буряченко погодився збільшити зарплату до 9 крб., але робітники наполягали на надбавці хоча б до 10 рублів. Викликана заводчиком поліція заарештувала ватажків. Робітників розігнали, а страйк було зірвано. Цікаво, що серед ватажків цього страйку були й вихідці зі Східної Стародубщини: «селяни Трубчевського повіту Степан Битків, Никифор Мінаєв, Опанас Фалєєв та Кузьма Филимонов». Не зважаючи на свої зрусифіковані прізвища, ці сини стародубського народу не забули свого коріння, та вступили у боротьбу в єдиних лавах зі стародубськими українцями Чернігівської губернії.
Перша невдала спроба страйку у Почепі стала сигналом для розгортання нової, більш потужної хвилі робітничої боротьби. Спочатку застрайкували прядильники на заводі Рудицького, потім розпочалися хвилювання й серед селян у Доманичах. З’явилися й серед почепської інтелігенції прихильники робітничого руху. У Почепі створився підпільний революційний гурток, до якого входили Григорій Шишеня, Михайло Черенцов, Олександр Ковальов та Брешковський. Була серед них і жінка - дочка Почепського нотаріуса Віра Павловська. У селищі Степе
|