Стародубська республіка

Багато сил положив Модзалевський і для того, аби перетворити стародавній Чернігів, у якому він жив, на справжній центр української історичної культури. У Чернігові він очолює учену архівну комісію – потужну науково-історичну установу з широким спектром діяльності, яка мала кілька підрозділів, зокрема й музейний, та стає директором чернігівського Музею українських старожитностей імені Василя Тарновського. Саме завдяки Модзалевському у чернігівському музеї була зібрана та збережена безцінна колекція історичних експонатів доби Гетьманщини, у тому числі й речі, що належали особисто славному українському гетьману Івану Мазепі. Це був дуже плідний період його життя, з невтомною енергією Модзалевський поєднував адміністративну роботу та масштабні наукові дослідження. Він керував ремонтом музейних приміщень, поповненням колекцій, редагував видання архівної комісії, заснував архівне бюро для обстеження місцевих архівів.

З великим захопленням зустрів Вадим Модзалевський вістку про Лютневу демократичну революцію 1917-го року в Петрограді та повалення ненависного царського режиму. Але він чудово розумів, що в добу революційних перетворень саме історичні експонати дуже часто становляться жертвами народної ненависті проти пануючих окупантів. Тому Модзалевський стає у цей час, з дозволу української Центральної Ради, комісаром з охорони пам’яток мистецтва та старовини, та намагається всіма силами врятувати історичні предмети, музейні зібрання, садиби та пам’ятки Чернігівщини від актів вандалізму. Коли ж у січні 1918-го року нарешті сповнюється віковічна мрія українського народу про державну незалежність, Вадим Модзалевський вирішує, що у цей час його талант та хист повинен бути на службі в молодої Української держави, та перебирається до Києва, де бере найактивнішу участь у справі організації нової української історичної науки. Він очолює архівно-бібліотечний відділ міністерства освіти (пізніше - головне управління мистецтва і національної культури), деякий час був начальником Архівного Управління і Всеукраїнського Головного Архіву, є одним з ініціаторів створення Української Національної Академії Наук. Модзалевський працював у низці комісій, які складали програмні документи подальшої діяльності українських архівних, музейних, наукових установ. Розроблялися масштабні проекти, наприклад, організації архівної та бібліотечної мережі, складання українського Біографічного словника, дослідження історії права тощо. Палкий патріот української незалежності, не забував Вадим Модзалевський цієї пори і про рідну Стародубщину, над якою знову згущалися хмари новітньої більшовицької окупації. 1919-го року він видає друком свою нову працю – «Перший військовий підскарбій Роман Ракушка», у якій, використовуючи низку архівних даних з історії Стародубщини, першим серед науковців доказує, що саме цей видатний стародубець є справжнім автором «Літопису Самовидця», що у свою чергу знову підтверджує те високе місце, яке займає історія Стародубщини в історії цілої України, та свідчить про той нерозривний зв'язок, який завжди духовно пов’язував та пов’язує Стародубщину з матір'ю-Україною.

На жаль, дуже скоро українська державність надовго впала під важким чоботом більшовицького окупанта. Недоля рідної землі глибоко віддзеркалилася й на долі її палкого патріота Вадима Модзалевського. Він помер 3 серпня 1920-го року, проживши на світі лише 38 років. Але історичні праці Вадима Модзалевського, що залишилися нам у спадок, є найкращим пам’ятником для нього у новій незалежній Україні, що скрізь усі перепони проторувала власний шлях до свободи. Не повинні забувати про Вадима Модзалевського і його земляки-стародубці.

1 серпня 1914-го року Російська імперія вступила у Першу світову війну. Метою імперського уряду в цій війні було подальше розширення власної території. У першу чергу Росія бажала приєднати до себе українську Галичину та турецькі проливи Босфор і Дарданелли. Але сил для володіння такими великими територіями в імперії вже не було. У 1915-му році німецькі війська розгромили російську армію, та розпочали широкомасштабний наступ, під час якого росіяни змушені були покинути територію Польщі, частину Західної Білорусі, України та Прибалтики. Для суспільства імперії поразки у війні вилилися у численні кризи – фінансові, економічні та політичні, зневіра в царя та його уряд запанувала серед величезних верств населення держави, й тим самим Російська імперія була приречена на загибель. Не обминули численні лиха цього періоду й Стародубщини. Не підприємствах та у сільському господарстві краю не вистачало робітничих рук – фронт забирав на загибель кращих, талановитих синів українського народу, в тому числі й представників інтелігенції, учителів, лікарів. 1915-го року в краї запанувала епідемія холери, яка також призвела до загибелі багатьох жителів Стародубщини. Все більше людей у цих умовах жадали скорішого падіння ненависного імперського уряду та відродження української незалежності.

Почали з’являтися на Стародубщині й біженці з західних кордонів імперії. Серед них було багато й жителів української Берестейщини, яка входила у ті часи до складу Гродненської губернії. Просуваючись на схід уздовж лінії Поліської залізниці, мешканці Берестя, Кобрина та інших українських міст з Заходу України потрапляли до Стародубщини, де оселялися поблизу залізничних станцій, там де зупинялися. Вихідці з Берестейщини привносили до українського життя Стародубського краю нові нотки, надавали йому ще сильнішого, гучного звучання. Живучі на кордоні з Європою, берестейські українці, потрапивши до Стародубщини, відроджували у суспільному житті стародубських українців старі демократичні традиції та уподобання, які так уперто нищилися на Східній Україні імперською владою. Багато серед берестейських українців було таких, що, перебираючись через кордон, побували свого часу на заробітках у країнах Західної Європи, та навіть у Сполучених Штатах Америки. Деякі з них мали родичів, що залишилися жити там назавжди. Так що, як живуть у країнах справжньої демократії, берестейські українці знали не з чуток, та ширили свої думки й серед стародубських українців. Після років Громадянської війни на Україні Стародубщина була приєднана до складу Радянської Росії, а Берестейщина увійшла до складу Польщі, і через радянсько-польський кордон повернутися на батьківщину берестейцям було не можливо. Так і залишилися вони жити на Стародубщині, ставши з роками частиною стародубського українського етносу. У Новозибкові вихідці з Берестейщини заселили район поблизу залізничної станції, навпроти вокзалу, за залізничною колією, по дорозі, що прямує до навколишніх сіл Кархівки та Тростані. Район цей отримав назву Горки, через те, що розташований на узвишші по відношенню до залізничної станції. Нащадки тих берестейців живуть у Новозибкові й зараз, перемішавшись з місцевим населенням, та нічим особливим від них вже не виділяючись. Кров тих переселенців, разом із кров’ю стародубських українців, тече і в моїх жилах.

Ілюстрації:

85. Павло Дибенко з родиною у Новозибкові. Світлина 1920-го року.

86. Межі розселення білоруського народу за мапами Еркерта, Ріттіха та Карського.

87. Старообрядський храм у Новозибкові.

88. Гурток почепських учителів (в центрі Марія Литвиненко). Світлина 1910-го року.

89. Вадим Модзалевський.

90. Місто Стародуб на початку 20-го ст. Стара світлина. У центрі – полковий козацький собор часів Гетьманщини. Праворуч Ново-Миколаївський собор, знищений незабаром більшовиками.